Молодий виноградник Христа

Не так давно для того, щоб відволіктись від буденного, сповненого турбот життя, молодь вирішила піти відпочити на, створену Богом, природу. Стояла прекрасна сонячна погода, було чутно спів пташок, які славили свого Творця. Помолившись, молодь почала виконувати заплановану програму. Навколишні дерева, трави, квіти почули чудові християнські пісні. І здавалося, зашелестіли по-особливому, ніби радіючи з нами. Згодом до нас приєдналися і браття служителі, серед них, один з дияконів церкви зі своїми малими діточками. Він і розповів історію, яка, особисто мені, запала глибоко в душу та принесла з собою ряд роздумів.

1988 рік. Його, як і багатьох юнаків-християн, призвали в ряди радянської армії. Чи так його навчили віруючі батьки чи з особистих переконань – присягу він не приймав. Хоч і знав наслідки цього «ганебного» вчинку. З вірою на Господа, що Він все бачить і чує та підтримає у скрутні хвилини, – не піддавався натиску начальства. За що довгий час не отримував «звільнення», навіть у вихідні дні. Командири пояснювали це тим, що, мовляв, не прийняв присяги, можеш і втекти у невідомому напрямку. Відвідувати зібрання віруючих, фізично не було можливості. Але так хотілося побачити, поспілкуватися з рідними по духу братами та сестрами. Послухати живе Слово Боже з уст простих на перший погляд людей, але по-особливому шанованих Богом за несхильність перед безбожним світом, навіть під страхом смерті. Чудом було те, що в роті разом з цим братом, був ще один віруючий юнак. Разом було значно легше нести тяжку ношу непорозумінь, насмішок, знущань. Так, як богослужіння не відвідували цілий рік, але мали в ньому велику потребу, виходили з положення, як могли. У неділю, в час приблизного проведення зібрання на батьківщинах(той брат був з Білорусії), вилазили на стріху одноповерхового складу та згадували своїх рідних, близьких, друзів, які були там, далеко, далеко..., але лише в просторі. Духом вони були дуже близько... біля самого серця. Молилися, співали чудові християнські пісні. Один з найулюбленіших був псалом: «... И гляжу я в сторону, где любимый город мой, там живут и трудятся милые друзья».

Послухавши цю розповідь я зрозуміла, що так часто не ціную тим, що дав мені Господь таких чудових друзів, не розуміючи, що завтра може все змінитися. Богу лише відомо, як складеться життя кожного, можливо доля розкидає нас по різним куточкам країни, а може й цілого світу. Чи будемо ми згадувати один одного з трепетом у серці? Чи буде в нас бажання зустрітися, поспілкуватися, згадати минулі радості і хвилини розчарування? Інколи приходиш на богослужіння з тягарем на серці, з великими переживаннями, але намагаєшся приховати усе це за своєю звичною посмішкою, щоб не обтяжувати інших своїми проблемами. Та цього зробити не вдається. Люблячі тебе серця відразу «розсекречують» твої таємниці, навіть, якщо ніхто з оточуючих не помітив у тобі перемін. Звісно тепер змушений розповідати те, що тебе турбує. На превелике диво усе вирішується за лічені хвилини. Те, що здавалося проблемою заввишки з гору, тепер вже не проблема, поряд з людьми, які називаються – друзями. Як приємно знати, що поряд є надійне плече, на яке ти можеш обпертися у скрутну хвилину. Але необхідно, щоб усе було взаємним. Згадуйте друзів не тільки, коли вам важко, а й коли радісно, коли ваше життя сповнене щастям. Майте завжди час вислухати та допомогти людям, які потребують нашої підтримки та турботи. Бо «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом» (Пр. 17:17).

Останнім часом відчуваю, як почала змінюватися наша молодь. Декілька років назад дуже часто можна було спостерігати за, так званими, «групками», які жили за своїми правилами та законами. Їм, вибачте, було все рівно до проблем інших. Ці люди могли навіть дозволити собі вияснення відношень за молитовним будинком. Подальша доля таких людей дуже сумна, ніхто з них не залишився в Церкві Божій. Але молодь Новокаховської Церкви пройшла шлях великих випробувань. Тоді і стала м’якшою, навчилася цінувати одне одним. Зараз гостро відчувається відсутність, навіть когось одного. Ми стали однією великою родиною, хоча декілька років назад це здавалося неможливим. Та «Неможливе це людям, а не Богові. Бо для Бога можливе все!» (Мар. 10:27). Навчилися любити, поважати, ставити один одного вищим себе – саме зараз. Коли виникають якісь непорозуміння, вирішуємо їх швидко, прощаємо один одного, як і нас простив Отець Небесний. Бо наближаються часи гонінь, коли необхідна буде вірність, найперше Богу, Церкві та один одному. Слово Боже каже: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Iван. 15:13).

Ще багато спогадів, думок, переживань вирували у моїй голові, але їх перервав спів моїх чудових друзів: «Косари на лугу размахалися острыми косами...»

Було так добре разом, що не помітили, як наблизився вечір. Прийшли до молитовного будинку (були недалеко від нього) і продовжили спілкування вже тут. Не хотілося прощатися, бо кожний відчував Божу присутність та єднання в Ньому. Хоч тілом і втомлені, але безмірно щасливі, наповнені радісними переживаннями в серцях, ми згодом розійшлися.

По щирим молитвам Церкви, молодь робить багато роботи. Кожного вівторка о 18-й годині, біля магазину «Універмаг» міста Нова Каховка, можна помітити гурт молодих людей, які залишивши усі свої турботи прийшли, щоб послужити Господу. Як ви здогадались – це наша молодь. Вже багато років існує добра традиція збиратися щовівторка, для відвідування хворих братів та сестер. Молодь проводить в них коротеньке зібрання: співає, молиться, проповідує, розповідає вірші (все, як на справжньому богослужінні). Вони не раз бачили сльози радості на обличчях наших дорогих старців. І щирі слова: «Зостаньтесь ще трішки... Приходьте ще... Ми за вас молимось...». Це надає натхнення, підбадьорює дух. І розумієш – твоя робота потрібна, вона не марна. З уст молодого виноградника, навіть, діти чують вістку Спасіння. Молодь відвідує міський інтернат та дитячий санаторій з ніжною назвою «Джерельце». І як не дивно, але пізнання цих дітей про Христа вже значні. У малечі є бажання вивчати Біблію, співати, молитися. За це слава Богу! Не раз цих дівчаток та хлопчиків можна побачити на служіннях в нашій церкві. Деякі з них каялись у своїх провинах перед Христом. Бог робить свою роботу. Наш обов’язок тільки покласти зернинку, а милостивий Творець зростить, бо Його Слово не вертається марним.

Деякі члени нашої молоді, несуть тюремне служіння в колонії № 90 міста Херсона. Дивні діла Божі! Навіть у таких місцях Ісус спасає людей. В колонії є вже невелика група членів Церкви. Чудеса тай годі! Коли приходять листи від наших дорогих братів з тюрми, їх не можна слухати без сліз на очах. Хоч багато з нас тих братів ніколи не бачили, не знайомі з ними особисто, але відчувається щось рідне, близьке. Нас зріднила Кров Господа Христа.

Більшість молоді грають у церковному духовому оркестрі, співають в хорі, несуть служіння вчителів недільної школи. Деякі всі ці служіння поєднують. Приємно відчувати себе частиночкою дійсно живої молоді. Нехай девізом молодіжного життя будуть слова християнського гімну: «Для труда на Божьей ниве, мы готовы ВСЕ отдать. О, не будем же ленивы, пока день не будем спать!»

Пишу це не для того, щоб похвалити когось, або возвеличити, а для того, щоб прославилося вічне Ім’я нашого любого Спаса. І, думаю, кожному, хто молиться, переживає, їм цікаво, як живе і чим дихає молодь. Попереду ще багато запланованої праці. Тож, моліться за нас, шановні брати та сестри. Нам дуже потрібні ваші молитви!

Дорога молодь! «Отож, уважайте, щоб поводитися обережно не як не мудрі, але як мудрі, використовуючи час, дні бо лукаві!» (Ефес. 5:15-16) Бог дарує ще час свободи. Використовуйте його плідно. Не нехтуйте служінням, яке дарує вам сам Господь. Нехай ні при яких обставинах у вас не опускаються руки, нехай крила вашої віри зміцняються з кожним днем все більше та більше. Буде не раз в житті важко, але не забувайте, що ваша праця цінується Богом, а це – найголовніше.

Надія Горбунова

Газета «Християнин» 04(33)2009